Вірш-відгук на книгу Івана Багряного

є такі книги які душать тебе внутрішньо коли літери в них не лізуть в твою горлянку коли вони розбивають тебе зсередини і ти губишся в тих реченнях та абзацах розуміючи що повний абзац вже близько але читаєш ту книгу повільно і майже приречено сприймаючи кожний розділ кожну сторінку як відречення і не можеш зупинитися не кидаєш йдеш до кінця бо не звик кидати усе на півдорозі бо не хочеш втрачати свого лиця похмурого від тривоги читаєш книгу в якій герой мучиться і хочеш маніячно садистськи бажаєш йому швидкої смерті щоб закінчилася швидше ця задушлива книжка щоб ти зміг вийти з її сторінок щоб ти не помер там із цим героєм щоб він був там а ти по цей бік світу перегортаєш останню сторінку кажеш так як і він “аванті“ тільки в нього це останнє слово у тебе ж перше тож ти кажеш його і йдеш собі 24 вересня 2016 [00:35] “аванті“ з італійської “вперед“