Иосиф Кобзон Ніч яка місячна, зоряна, ясная

Ніч яка місячна, зоряна, ясная! Видно, хоч голки збирай. Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай. Сядем укупочці тут під калиною – І над панами я пан! Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею Стелиться полем туман. Небо незміряне всипане зорями, Що то за Божа краса! Перлами ясними попід тополями Грає краплиста роса. Ти не лякайся, що ніженьки босії Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу. Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, Тепло – ні вітру, ні хмар... Я тебе пригорну до свого серденька, А воно палке, як жар. Я ж тебе пригорну до свого серденька, А воно палке, як жар.