Живий голос Василя Стуса. “Ти пам’ятаєш ніч? велику ніч...“ (кінець 60-х рр.)

Ти пам’ятаєш ніч? велику ніч? І десь побіля нас уральська річка та сосни (ті, що соснами зовуться), та тиша (ледве врунами зійшла). А пам’ятаєш? Так багато губим за пам’яттю: колись переінакшить з нас кождого. А треба пам’ятати? А треба пам’ятати. І затям. Палахкотів намет. Палахкотіли в нас спомини, немов півні червоні, а кедрові шишки, ще недозрілі, не тріскали — чаділи на вогні. І зорі в фіолетовому небі? Ще ти казав: це колір божевілля і судного часу. Немає суду, та вже заходить щось. Немов на дощ. Півнеба гоготіло в наші душі. Земна півкуля брижилась од жару, і півдуші ті спогади приспали, і півсебе услід за сном пішло. Що то було? Не знаю. Що то буде — не відаю. Але не раз питаю Далекої, Розлучної, Німої: до тебе навіть миті вистає? Тоді нащо літа? Навіщо спади з лиця і з досвіду? І мить навіщо скрадлива: вганяє у дитинство, неначе цвях у дошку гробову? Ти пам’ятаєш ніч?